Война от нас, кажется, достаточно далеко, но мы все прекрасно знаем и понимаем, что это такое, сколько горя и бед несет война. Каждый из нас посетил за всю  свою жизнь хотя бы один урок истории, на котором велась речь о Второй Мировой войне. А для самых прогульщиков на каждый день победы в классах появлялся ветеран, рассказывавший о событиях того времени, не стесняясь своих слез. Я посещала уроки истории, каждый год слушала ветеранов, до сих пор помня каждого из них. Мы дарили им цветы в знак благодарности за мир, за жизнь каждого из нас, за уроки в школе, за одежду, за общественный транспорт - за все, что  мы имеем сейчас.
Понять не могу, как зная все это, непризнанные днры, лнры пошли путем войны, как "великая россия" решилась на войну, ведь потери второй мировой были колоссальными. Сознательно люди возвращают горе, смерти, разруху...
Я уверена, что в каждом селе, как и в нашем, есть памятники героям Второй Мировой войны. Они были возведены не только для того, чтоб почтить память погибших героев, отдавших жизни свои за то, что мы живем сейчас. Они должны напоминать нам, как было больно и чего нельзя просто вычеркнуть из истории! Но и на это люд сознательно наплевал...
Каждый день я прохожу мимо этих могил, где похоронены и неизвестные солдаты - чьи-то мужья, отцы, дети...

Еще одно отличие между жизнью городской и жизнью в селе - непромокаемые сапоги утепленные! Без них в этих условиях никак. Вот несколько дней, как потеплело немного, снег сошел, оставив после себя грязевые трясины. Хорошо, что покупая  коляску, мы учли некоторые особенности наших увлечений и выбрали самый внедорожный вариант, иначе выходить гулять на улицу сыну пришлось бы у мамы на ручках. Поэтому и обувь тоже должна быть внедорожной. На этот случай у меня есть отличные сапоги Reebok утепленные. Специальная пропитка кожи не дает промокать, тинсулейт не дает ножке замерзнуть, а широкая подошва обладает невероятной устойчивостью. Сейчас я бы не глядя купила подобных на всю жизнь вперед, ведь мы планируем жить в этом доме у озера! Все эти преимущества в сапогах необходимы как для зимы, так и для осени-весны. Т.к. я шмоточница, то, приехав из города, я привезла и все свои наряды, которым тут, как оказалось, даже нет времени побыть в носке, кроме праздничных дней. Сапожки, туфельки обиженно лежат в коробочках, а у замшевой обуви - совсем не осталось даже шанса. 

Ну що, поговоримо? Усю ніч я обдумувала події останніх днів. Дійшла до певного висновку, що насправді, місце для людяності, розуміння - воно має бути, може так і свекруха вирішила. Бо той Тимур годиться їй у діти. Та моє серце поки не йокнуло, скільки б я не ставила себе на місце кожного із учасників інциденту. Але найбільш я вражена діями наших законників.
Коли дільничий писав показання зі слів свекрухи, він багато деталей упускав, наприклад, він у показання не вписав про погрози, мовляв, яка різниця, що людина сказала, бо у показаннях важливо, що вона зробила! Це мене обурило, я йому ще раз повторила, що треба би вписати, але на що відповів, що не я потерпіла, то чого я тоді роблю такі зауваження... А поговоривши із Тимуром, підійшов до свекрухи і сказав : Він зара буде вибачатись та пропонувати гроші. І це мене обурило теж! Я спробувала тоді поговорити із старшим слідчим, але він відповів коротко: "Я такі моралі чую щодня і щоразу, та мені це ні до чого, нащо саджати людину, коли вона раз оступилась. Нащо вам все ускладнювати!" Отакої! Після цих слів я більше ні разу не звернулась до нього, бо це не має сенсу, бо передати справу до прокуратури - ускладнити життя слідчим...

Кінець? І це і все? Ну приїхав сьогодні той нелюд, а звати його Тимур Живкович, родом він із Мрина, начебто... Хоча документів не показав, а заяву свекруха про те, що не має до нього претензій, писала під диктовку дільничого по мобілці того ж Тимура! І сила силенна виправдань всьому. Чому так швидко вибачили? Чому ніяк не буде він покараний.  За вчорашній приїзд друзяк каже, що не знав. Тоді де ж вони взяли номер телефона свекрухи? Не повірите! Дав дільничий. Я обурена! Яке він мав право! Та хоча, може він і збрехав, а може і ні. Бо наші представники влади для мене не авторитет, тому що вони ж першими і порушують закон. Хоча б той факт, що за приїзд міліції ми розрахувались трьома літрами бензину. Якщо б не розрахувались, то ніхто і не приїхав би взагалі... Ви, напевно, задумаєтесь, а чи достойний той старший дільничий та його підлеглі займати свої пости. Я задумалась одразу, коли він не всі свідчення вважав доречним записувати. Якщо буде нагода, то я готова свідчити проти таких представників влади, нехай летять їх голови подалі від роботи в суспільстві! 

І всі мої дії, всі мої рекомендації до одного місця... Я не хотіла, чесно, доводити діло до суду, але я мала план, чіткий план, як наказати нахабу, щоб він мав і час, і можливість подумати, виправитись... Бо, як не сумно, каяття в очах цього хлопця я так і не побачила. Лише те, що він печеться за свою дупу. Має досить велику родину, має дитину, дружину - живе повним життям! І за те, що він має стільки благ, за те, що в його родині герой, який віддав своє життя за наш мир, це він так віддячив долі? 

На тлі усих цих подій сьогодні, я відчувала себе Моською, яку так і не допустили навіть потявкати на слона. Я ображена? Так! Я здивована? Ні...

 

Ось і приїхав до нас той Сашко, що телефонував... А з ним іще двойко здорових хлопців... Приїхали джипом. Запропонували свекрусі аж 2500 гривень! Розповідали, як їм простіше ще одну тисячу заплатити судді, який і виправдає цей нелюдський вчинок, посилаючись на стан афекту, що я звісно записувала на диктофон. Але найбільше мене вразило те, що приїхали посильні-передавальні, але не він сам. Та розмови не вийшло. Ми ввічливо попрощались... Під час розмови свекруха пішла геть, бо її руки почали тремтіти, щоки розчервонілись. Сидимо, міряємо тиск, відправляю її до лікарні... Вона не на жарт злякалась трьох здорових молодиків, мовляв, не з просту ж вони всі разом приїхали... 

Щодо вчорашніх подій. Таки міліція приїхала! Та винуватець був у шоці. Він своїми словами дав зрозуміти нам, що не чекав міліції, що ми тільки підняли галас та полякали. Він просто був впевнений, що ніякі представники закону в село не поїдуть. Тобто він заздалегідь очікував того, що йому все минеться! Та по приїзду старшого дільничого нашого району, нахаба і в лиці змінився. Підійшов, присів мовчки біля мого чоловіка з опущеною головою додолу. Мій чоловік спитав у нього лише одне "Тобі не соромно?". Відповідь була досить очікувана, як на мене: "Соромно, але ви самі винні!". Далі все складалося по стандартному плану, коли винуватець пропонує гроші, щоб ми відмовились від своїх свідчень, але коли загальна вартість гіпсу та поїздки у міську лікарню сягнула майже тисячі гривень, на два місяці втрачена працездатність свекрухи (і як результат, моя, бо я їздила працювати в місто через тиждень, а з синочком була бабуся)... Пропоновані їм три тисячі гривень - навіть не смішно. Це при заробітній платі за сбір молока по селу свекрухою у 2500 грн, приблизно? Суму ми не пропонували, але домовились, що він особисто приїде у неділю для обговорення умов... Та ось щойно нам зателефонував якийсь Сашко і сказав, що він має привезти за вчорашній інцидент якісь там гроші! Та ще й по телефону почав звинувачувати, що ми його спровокували і що справжня вина лежить на нас! Яке нахабство! Бо реально вчорашньому "Геракаклу" світить стаття! І сам слідчий натякнув нам, що це не ті обставини, коли варто притягувати до статті бідненького хлопця, а треба зрозуміти і домовитись. Що ми і спробували, але я не чула реальних вибачень вчора від нього, не бачила навіть, що він зрозумів, що накоїв, бо він і все його оточення впевнені у його правоті і оправдовують його! Тепер чекаєм на того Сашка, побачим, що скаже він.... Та можу вас запевнити, що ніяких грошей від нього ви не візьмемо, бо відповідати за свої вчинки має кожен за себе, не перекладаючи на інших людей. Ми розуміємо, що має відбутись похорон і ми зачекаємо стільки, скільки потрібно. 

Як працівники газової служби зломали пальці моїй свекрусі! Чи повірите ви цьому? Що молодий хлопець міг вивернути в іншу сторону пальці жінці, яка в матері йому годиться! Я все це бачила, але моє нутро не хоче вірити і я хочу прокинутись від цього кошмарного сну! Не має виправдання цьому вчинку, щоб не сталося в цього нелюда! Ми подзвонили в 102 близько півтори години тому і сидим чекаєм на дільничого. В мене тремтять руки не перестаючи.
Ви запитаєте, як це трапилось. Спробую опанувати себе і коротко розповісти. Свекр і свекруха гуляли з онуком, а повертаючись, побачили як розбивають і розривають землю біля нашого тину хлопці без спецовок, стоїть авто Фіат Дукато СВ 7257 ВВ без надписів. Звісно, що виникли питання до цих хлопців, хто вони і звідки. Але, їх начебто начальник, на питання "Що ви робите, і чого копаєте на нашій землі?" відповів коротко "Мужик, іди на х**!". Свекр зробив нахабі зауваження, але у відповідь хлопець схопив його за воріт та струснув, наче відкинувши. Поруч стояла мати мого чоловіка... Вона спробувала висмикнути свекра з пазурів, що образило, мабуть того недопарубка, що він вирішив показати свою силу і міць слабкій жінці, матері! Я не знаю, яким чином мені вдалось зупинити свого чоловіка, свекра, щоб вони нічого не заподіяли тому нелюду. Тоді, вибігши з дому, я ледь не втратила свідомість, перелякавшись за синочка, якого миттю звідти забрала. Як страшно було, коли фоткала той бус. А ще четверо робітників, які підтримали негідника, мовляв, спробуйте зрозуміти, бо він втратив брата в АТО. І що тепер? Чи хіба ми винні? Чи ті гроші, які ми збирали усим селом неодноразово на допомогу бійцям АТО? То хай тепер ця жінка втратить можливість працювати? Заробляти свою копійку, адже в селі кормлять лише руки...
І ось скільки пройшло часу, майже три години після виклику 102, але там нам сказали, що наряд не їхатиме, щоб потерпіла прийшла до дільничого написати заяву. І що далі? А протоколи, документи всих присутніх, їх счвідчення? Та ще й мені перепало за те, що я дзвоню кожну годину...
Фото нелюда разом із машиною. Хай країна знає обличчя наших "захисників"...